TwitterFacebook
Неділя
17 Грудня 2017

Наша мета - Ваша поінформованість

Login

Хмельничанка замість відпочинку біля моря обрала поїздку в АТО

Разом з українськими військовими на Сході працюють дівчата-медики. Багато хто з них поїхали туди добровільно. Незважаючи на брак медикаментів і безперервні бойові дії, вони рятують життя солдатів, які без них би просто загинули.

Тендітна 21-річна медсестра  та волонтер благодійного фонду «Волонтери Поділля» Світлана Красуцька з Хмельницького потрапила на фронт не зовсім випадково. Коли в Україні розпочалася неоголошена війна, на Схід захищати країну відправився її рідний брат. Тоді  дівчина  навіть уявити не могла, що те пекло доведеться  побачити і їй самій.

З відважною дівчиною-медиком поспілкувалась журналістка «Марічка NEWS».

– Світлано, коли Ви зрозуміли, що хочете стати медсестрою?

– Коли ще навчалась у школі, мріяла бути вчителем, оскільки батьки у мене  теж учителі. Спочатку не хотіла бути медсестрою, але в мене так доля склалася, що батьки мене «увіпхали»  в Чемеровецьке медичне училище проти моєї  волі, за що зараз їм дуже вдячна. Я дуже задоволена цим і не уявляю себе без цієї професії. Спочатку працювала медичною сестрою в садочку № 10 на Гречанах, потім – у спеціалізованій школі № 32, в якій працюю й донині. Крім цього,  на свята, вихідні та у відпустку, за власний рахунок чи лікарняний  намагаюся виїжджати на передову. А у фонд також приходжу у вільний від роботи час, зазвичай після обіду.Hft_ZPHGiMY– Коли Ви вперше поїхали на Схід? Що Вас до цього спонукало?

– Перша моя  поїздка  була  в березні 2014 року, якраз на мій день народження. Саме тоді  мобілізували мого рідного брата. Спочатку я прийшла на офіс фонду «Патріоти України» і сказала, що хочу їхати на Схід. Спершу волонтери поїхали і мене не взяли, бо там були інтенсивні обстріли.  Але вже на третю поїздку я поїхала – але суто до брата, на три дні. Ми привезли хлопцям багато всього смачненького і ще багато вареників, які вся наша родина разом наліпила. Тоді я з хлопцями вперше поїхала на «нульовку» – в Піски, і вже там познайомилась з командою медичної служби швидкого реагування «Вітерець» та Галиною Алмазовою, її командиром. Вона запропонувала мені залишитись медсестрою на швидкій – вони тоді стояли на чергуванні з «Правим сектором». Я подумала і залишилася…  на 2 тижня. Я не взяла тоді з собою абсолютно нічого – але все необхідне знайшли мені на місці.XQYasUnQyD4Як відреагували Ваші рідні та колеги по роботі?

– Мережі в Пісках  майже немає – особливо й не подзвониш. Мені дали МТС – це все, що там ловило. Мама спочатку злякалася за мене, але пізніше трохи заспокоїлась та примирилась. Моя мама завжди мене підтримує… Навіть тоді, коли я планувала мобілізуватись як медичний працівник, я завжди знала, що в мене є підтримка від батьків. Тільки директорка школи, яка завжди дуже опікується мною, не дуже хотіла мене відпускати. Але на той час якраз були весняні канікули, і я залишилась там.

–   Вкотре Ви вже їздите в зону АТО?

– Вже увосьме… Як їду, то намагаюсь не просто їхати туди й назад, а їхати і залишатись. Залишалась там і на два тижні, і на два місяці. Минулого літа в мене була відпустка на два місяці, то її я провела у Водяному. Також виїжджали в Піски. У Водяному ми дуже гарно обладнали міні-хірургію в польових умовах. Там можна зробити міні-операцію під місцевим наркозом. Нам привезли чоловіка, якому снарядом розірвало руку, ми накололи його, стабілізувавши стан, – і в машину. Далі я супроводжувала пораненого до лікарні або шпиталю.B6mdu22uQvMЩо для Вас там було першим шоком?

– Ми виїхали з Пісків до Слов’янська, і наші військові, які їхали з нами в одній колоні, потрапили в жахливе ДТП. Було двоє важкопоранених. Найбільше мене вразило, що лікарі, які приїхали на швидкій зі Слов’янська, бігали навколо мене з одним питанням: «Що робити?!»  В одного з потерпілих була зупинка серця – ми йому серце «завели», накололи, довезли до лікарні. Хлопці прожили 3 доби, але не вижили – травми виявились несумісними з життям.

– Чи  виникає острах перед поїздкою на Схід?

– Якщо Вам хтось скаже, що не боїться, – не вірте, це неправда. Дуже страшно, за  два дні перед поїздкою місця собі не можу знайти. Але я намагаюсь нікому цього не показувати. Коли вже сіли в машину, виїхали в дорогу – тоді страх минає. Не страшно тільки тоді, коли їдеш вперше. Можливо, тому що вдруге і втретє вже знаєш, що це таке і що там можеш побачити.SheIvZewNVYКоли Ви вперше зазирнули в очі смерті та зрозуміли, що це?

– Коли я їхала медиком на фронт, я налаштовувала себе на те, що бачитиму смерть. Слава Богу, мені не доводилось бачити багато смертей. Якби я була там постійно, можливо, бачила б більше. Найбільше закарбувалась в пам’яті поїздка в Водяне. Я тоді їздила як волонтер, а не як медик. На моїх очах трьох загиблих хлопців вантажили «200-тими» в машини. Тоді я зрозуміла, наскільки все серйозно. Хоча морально готувалась до цього, однак підготуватись до такого взагалі неможливо.

– Чи був у Вас там якийсь наставник? Людина, яка навчала, підказувала, що і як робити?

– Зі мною на чергуваннях завжди  був лікар-анестезіолог з Києва. Це людина з золотими руками, яка врятувала тисячі життів. Я дуже багато в нього навчилася, він і досі в Щасті. Ми завжди до нього заїжджаємо з волонтерами, коли їдемо в ту сторону. Він допомагає нам медикаментами та постійно мене тренує. Велика проблема тільки в тому, що там дуже не вистачає медиків – професійних медиків. Є тільки санінструктори. Тобто, це люди, які пройшли курси надання невідкладної допомоги. А самих медиків і лікарів не вистачає. Було три лікаря, а зараз їх залишилося двоє…

.wSbi4HOe3uc

–   Чи часто до Вас зверталися місцеві та яке було їхнє ставлення до Вас?

– Бувало так, що заїжджає швидка і люди просто біжать за машиною, аби їм дали якісь ліки. Особливо взимку, коли загострюються застудні захворювання. Ніхто не знає, що в них на думці. Вони більш мовчазні – коли їм щось потрібно, тихенько приходять, отримують допомогу і йдуть.

– Яка була ситуація з медичним забезпеченням?

– В основному, все – допомога волонтерів. Але якщо чогось не вистачає, йдемо самі в аптеку та купуємо за свій кошт. Дуже багато нам, як медичній команді, допомагала медикаментами Київська лікарня. Багато передають медичної допомоги з-за кордону. Наш командир Галина Алмазова – чемпіонка  України з раллі, у неї чимало зв’язків. Тому передають багато іноземних препаратів. Уперше, коли я приїхала і мені доручили заправити шприц, – не знала, як це зробити: його треба було розкрутити, закрутити, все під’єднати. Це все робиться за лічені секунди… Тобто, це набагато швидше, ніж у нас. Там все набрано в ампулках, тільки її закручуєш,  під’єднуєш – і готово. Це для мене спочатку було трохи дивно… Важко тільки те, що коли ми виїжджаємо на передову, залишаємо аптечки, роздаємо хлопцям, а вони потім не знають, як ними користуватись. Тому ми сидимо – все переписуємо і залишаємо їм підказки.

Чи бувають якісь радісні та позитивні моменти на війні?

– Минулого року на День медика мої колеги зробили мені тренінг-розіграш на передовій. Я відійшла, аби поговорити з мамою. Тут прибігає колега й волає –  у нас тяжкопоранений! Я все кидаю, прибігаю, а тут картина – на карематі перед машиною лежить Кисельов – наш водій зі швидкої, стогне, а всі починають сміятись. Жарт був трохи жорстокий, але я розуміла, що хлопцям потрібна розрядка і не ображалась. Радію моментам, коли приїжджаєш туди, де на тебе чекають, тебе обіймають, цілують. Якщо десь у тил заїжджаємо – то вмикають для нас фанфари. Але найголовніше, коли повертаєшся, – зустрічати цих людей живими.0Ek1MexckiI– Які плани на майбутнє? Чи припините Ви волонтерську діяльність?

– На сьогодні не знаю, чи вийде в мене ще їздити на Схід… На передовій я зустріла коханого хлопця, з яким зараз зустрічаємося. Він із міста Суми, вже мобілізувався і не дуже хоче мене відпускати знову на передову. Каже: «Я з тобою теж поїду». Але вже планую їхати не як медик, а як волонтер. Учора переглядала фотографії, не знаю, як я це все маю залишити… Мене туди прямо тягне.

Не знаю, як воно буде далі, якщо я переїду в Суми, то напевно важко мені буде… Потрібно відкривати філіал «Патріотів України» в Сумах. Можливість є, і не тільки допомогою в АТО займатись, а й допомагати лікарням, дитячим будинкам, дітям-інвалідам. Є знайомі, які можуть допомогти, підтримати, навчити, якщо чогось не вмієш. Команді «Вітерець» подарували «Швидку допомогу» з міста Долина Івано-Франківської області. Там вони дуже дружні та багато співпрацюють із польськими організаціями, які їм дуже допомагають. Нещодавно Благодійний фонд Громади міста Долини нагородив нас із Сергієм Кисельовим медаллю «За мужність та Милосердя», тепер у нас їх дві – ця та «Медаль ангела-волонтера».jK-URsRuLR8Наша юна землячка не жалкує, що відважилася на випробування війною. Всіх, хто ділив із нею ті тривожні й закривавлені дні, вона з любов’ю називає родиною і зовсім по-іншому розуміє сутність дарованого Богом життя.




Дивіться також:

Суспільство

Кримінал

Інтерв’ю

Спорт