TwitterFacebook
Неділя
17 Грудня 2017

Наша мета - Ваша поінформованість

Login

Мінімум і максимум Тетяни Гуранської

Багато її друзів не розуміють, як можна так падати і знову підводитися. Вона ж у цьому не вбачає нічого особливого. Перед кожною з трьох операцій лікарі казали: «Якщо ти ходитимеш, це буде диво». А вона вперто вважала спорт метою свого життя. І якби зараз можна було все повернути, каже, що повторила б те саме знов. Бо завжди займалася тим, що любить. Журналісти «Марічка NEWS» поспілкувалися з золотим призером чемпіонату Європи 2013 року, дебютанткою ХV літніх Паралімпійських ігор 2016 року, майстром спорту міжнародного класу з волейболу сидячи Тетяною Гуранською.

– Пані Тетяно, Ви прийшли в паралімпійський спорт зі «здорового» спорту. Що це означає?

– Я закінчила Київський спортивний інтернат олімпійського резерву, займалася класичним волейболом і не досягла великих успіхів тільки тому, що тоді в мене вже були травми – розірвані зв’язки, меніски. Дуже хотіла залишитися в Києві. Але оскільки не знала, як буде з коліном і чи зможу взагалі грати, повернулась до Хмельницького. За рік фізично відновилася, і мене забрали грати в Кам’янець.

– А як Ви потрапили до паралімпійської збірної України?

– Другу операцію робила в Києві, залишитись на реабілітацію там було надто дорого. Я повернулася додому й почала сама шукати інформацію в Інтернеті. Побачила в «Однокласниках» дівчину, з якою навчалася в спортивному інтернаті. Вона на той час вже була в збірній. Я попросила підказати якусь систему реабілітації. Вона розповіла про це тренерам, ті схотіли познайомитись. Я приїхала на збори, побула на тренуваннях, і мене запросили в команду. Справа була тільки за проходженням міжнародної класифікації.

World-logo-colour

– Чому Ви сказали, що четверте місце в Паралімпіаді – найбільш образливе?

– Тому що розумієш, скільки праці було вкладено. І коли ти за крок до третього місця – дуже прикро в усіх відношеннях.

– Ви збираєтесь взяти реванш. Що для цього потрібно?

– Знову вкладати сили, енергію. Я б сказала, надавати перевагу психологічній підготовці. Це важливо. Багато програється психологічно.

Люди з обмеженими можливостями мають свою специфіку. Відчуття того, що ти маєш дати результат, з одного боку, мотивує, з іншого – «заганяє». Ти можеш бути в мега крутій фізичній формі, але виходиш на майданчик, і в тебе починається мандраж, бо ти розумієш: а раптом… Не кожен спортсмен це може подолати.

При чому потрібні й індивідуальні, й групові заняття. Це дуже велика робота. З нами займалася соціальний психолог, вона багато що зробила. Але я дивлюся, на Україні немає професії «спортивний психолог».

Якось донька прийшла зі школи після гри в піонербол і каже: «Треба придумати спрей під назвою «Командний дух», аби бризкати на майданчику. Ти знаєш, кожен сам по собі». Їй 10 років, і вона це бачить.

1609982_537409586419109_361848055173506936_n

– Як Ви тренуєтеся?

– Всі збори проходять у Дніпрі, це база нашої збірної. А взагалі живу з м’ячем вдома, і діти мої так само ледь не сплять з ним.

– Це означає, що вони успадкували Вашу пристрасть?

– Син – так. Він у спортивній школі в Польщі. А донька сказала, що в сім’ї досить волейболістів, тому буде реабілітологом. Ми кожен вечір граємо у волейбол, і я бачу, що вона схиляється до нього. Та я нічого не нав’язую ні їй, ні сину. Він сам попросив, щоб я почала його тренувати. Хоча тепер запитує, чому не зробила цього раніше. Зараз його вважають найкращим у команді. Якщо б я не була спортсменкою, дуже раділа б. Але я розумію, що це погано, бо нема мотивації рухатися, ти не бачиш цілі.

– Міське управління у справах молоді і спорту залучило Вас до роботи з людьми з обмеженими можливостями. Чи маєте якісь результати?

– Це була моя ініціатива. Але я рада, що до мене дослухалися, бо коли чотири роки тому я звернулась із цією пропозицією до попереднього керівництва, почула, що йому це нецікаво й не потрібно.

14317345_613269238833143_8825609739814617936_n

– Що саме Ви запропонували?

– Зібрати людей з ураженням опорно-рухового апарату і тренувати їх. У нашому регіоні волейбол сидячи нерозвинений абсолютно. І після Ріо я прийшла й сказала, що готова ділитися своїми знаннями.

– Ваша мета – вивести людей із закритого простору?

– Соціальна адаптація – це мінімум. А максимум – збірна. Я однозначно вважаю, що можу підготувати до цього. Аби тільки був зворотній зв’язок, бажання. Тому що це – рушійна сила.

– Як це можна реалізувати практично?

– Мені дають зал, виділили час для тренувань. Я зібрала інформацію, а після Великодня планую провести пробне заняття.

14237657_665806546909483_5453843567181860375_n

– А як Ви шукали людей?

– Підготувала оголошення про набір до команди. Ходила по громадських організаціях, звернулась до директора протезного заводу. Він пообіцяв, що лікарі роздаватимуть ці флаєри. Ми маємо в місті спеціалізовану школу № 8, і я тільки «за», щоб на тренуваннях були діти.

Для соціальної адаптації вік не має значення. Зараз завдання – висмикнути людей. І дуже хотілося б залучити воїнів АТО, які потребують цього чи не найбільше. Вони просто випали з життя, всі по домівках. Але я точно знаю, що через фізичне можна змінити психологічне. Однак для цього, перш за все, потрібно, щоб людина вийшла з дому й побачила, що фізична вада – не кінець життя. Напевно, це і є мета.

Хоча все залежить від бажання самої людини. Багато хто після травм займає позицію «я інвалід і весь світ мені винен». Ніхто нікому нічого не винен. Якщо це не потрібно тобі, ніхто тобі не допоможе. Це й здорових стосується. І коли цей процес налагодиться, хотіла б бачити поруч із собою психолога й тренера з йоги. Я багато можу, але кожен має займатися своєю справою. Це має бути комплексний підхід.

14264820_10209036348459627_6738070678345576167_n

Наскільки Ви впевнені в успіху?

– Я розглядаю різні варіанти. Люди можуть спробувати й сказати: «Це тяжко», – розвернутися й піти. Волейбол сидячи набагато складніший за класичний у фізичному плані, у плані переміщення і в усіх інших. Голова абсолютно по-іншому думає.

Щоправда, в управлінні запевнили, що навіть якщо це буде одна людина, я зможу з нею займатися.

Але цьогоріч я дала собі обіцянку, що слабаків не тягнутиму. Патологічно не люблю слабких. Напевно, на тлі життя в мене дещо атрофувалося відчуття жалості.

– Тому що самі повсякчас долали труднощі?

– «Долала» – це сильно сказано. Вважаю, це були задачі й їх розв’язки. У слабаках мене не влаштовує відсутність спроб розв’язати задачу. Якщо людина навіть не намагається зробити це – вона мені не цікава.

– Невже у Вас самої немає якихось слабкостей?

– Люблю солодке.

– Як щодо внутрішніх конфліктів?

– Такого точно немає. Я щаслива людина. Я вважаю, що в житті мало речей, через які варто перейматися. Насправді все вирішується.



Залишити відповідь


Дивіться також:

Суспільство

Кримінал

Інтерв’ю

Спорт